Коли ми народились на світ Бог дав нам ангелів хоронителів і два крила  - наших  батьків. Саме вони залишаються з нами,як би нам не було важко. Вони не просто нас виховують, вони  охороняють, хвилюються і тільки вони ладні віддати все, заради того, аби дітям було добре, аби вони були щасливі, і при цьому зовсім немає значення, скільки їм  років виповнилося – 15 чи 50. Вони здатні на великі вчинки і їх любов просто неможливо переоцінити. Але як ми, діти готові відплатити їм за батьківське тепло, ласку, за те, що ми  часто дозволяємо собі бути з ними грубими і за те, що тільки вони можуть зрозуміти все, що ми робимо?

У кожного, мабуть, буде своя власна відповідь. Хтось ладен багато чого зробити заради батьків, віддаючи їм своє серце щиро і невимушено, а дехто ще замолоду бронює для них місця у будинках-інтернатах. Кажуть, що ці відносини, то вічна проблема. А ось Борис Ганаго на цю тему написав невеличке оповідання «Великодушна». Твір невеличкий, однак надзвичайно цікавий.  У ньому йдеться про те, як в одному царстві колись існував звичай відрубувати руки тому, кого піймали на крадіжці. Цар мав улюбленця, але якось сталось таке і з ним. Нічого не залишалось робити  - звичай переступати не можна і чоловікові, як і решті злодюжок, на ранок мали відрубати руки. Перед володарем увечері з’явилась маленька дівчинка. Як виявилось, це була дочка того самого чоловіка. Вона упала на  коліна перед ним і слізно просила помилувати батька. Вона попрохала, щоб руки відрубали їй, але не йому. Цареві, звичайно, подобалось, що дочка так любить батька і він сказав, що вранці вона може прийняти покарання , але вона в праві відмовитись від свого рішення навіть в останню хвилину.

Наступного ранку дівчинку привели на двір, де зібралось багато люду. Їй було страшно, але вона переборола себе і протягнула руки на відрубування. Вона не промовила жодного слова і тільки заплющила очі, коли меч блиснув своїм гострим лезом у повітрі… Але він так і не зачепив її. цар, зворушений її сміливістю та добротою, пробачив її та її батька, а наступного дня відмінив звичай. Всі при дворі знали цю історію, і навіть написали її на мармурових плитах. В кінці там було написано : «Щасливі ті батьки, у кого є такі діти!».

Чим це не може бути прикладом для наслідування? Якщо ми будемо так ставитись до своїх батьків, то і наші діти потім будуть бачити це і робити точнісінько те саме, у чомусь дещо копіюючи нашу модель поведінки, наші вчинки і наші принципи.  Мабуть, варто замислитись.